Writing by J.K. Rowling

Історія магїї Північної Америки

By J.K. Rowling

wb-homina-fourteenth-century-to-seventeenth-century-teaser
Close

Чотирнадцяте – сімнадцяте сторіччя

By J.K. Rowling

Читати першу історію

Хоча європейські мандрівники назвали цей континент «Новим Світом», чаклуни дізналися про Америку набагато раніше, ніж маґли (прим.: у кожної народності є власна назва для маґлів, громада Північної Америки вживає сленговий термін «нечакли», що є скороченням від «не чаклуни»). Різноманітні засоби магічного пересування - серед них мітли та Явлення, не кажучи про видіння та віщування, - давали можливість підтримувати контакт із найвіддаленішими громадами, починаючи з середньовіччя.

Чаклунська громада корінних американців та громади у Європі знали про існування одне одного задовго до того, як у сімнадцятому сторіччі почалася імміграція нечаклів. Їм було відомо про те, що між їхніми громадами дуже багато спільного. Деякі родини були вочевидь магічними; також магія несподівано з’являлася у родинах, де до тих пір не було відьом чи чаклунів. Загальне ставлення чаклунів до звичайних людей було приблизно однаковим, так само, як і ставлення нечаклів, незалежно від місця їхнього народження. Корінні американці приймали чаклунів і навіть шанували їх як цілителів або видатних мисливців. Утім, декого переслідували за їхні вірування, пояснюючи це тим, що вони, нібито, одержимі злими духами.

Легенда корінних американців про перевертня – злу відьму чи чаклуна, що здатний будь-якої миті перетворитися на тварину – не вигадка. Подейкували, що корінні американські анімаги приносили в жертву близьких родичів для того, щоб набути сил, необхідних для перетворення. Насправді ж, більшість анімагів набували звіриної подоби для того, щоб уникнути переслідування, або ж для полювання на користь племені. Такі чутки поширювали лікарі з нечаклів, котрі інколи удавали, що мають магічні здібності, і боялися викриття.

Чаклунська громада корінних американців мала особливі здібності до рослинної та тваринної магії, зокрема, їхні еліксири були значно складніші, ніж ті, що були поширені в Європі. Найбільша різниця у чаклунській практиці корінних американців та європейців полягала в тому, що в Америці не використовували паличку.

Чарівна паличка походить із Європи. Паличка посилює точність та могутність чарів, проте, найвеличніші відьми та чаклуни здатні творити чари найвищого ґатунку без застосування палички. Як показує досвід корінних американських анімагів та зіллєварів, безпаличкові чари можуть мати високий рівень ефективності, але оволодіти практикою заклинань та трансфігурації без чарівної палички надзвичайно складно.

Close this
wb-homina-seventeenth-century-and-beyond-teaser
Close

Сімнадцяте сторіччя й далі.

By J.K. Rowling

Читати другу історію

Коли почалася еміграція нечаклів з Європи до Нового Світу, все більше відьом та чаклунів європейського походження також перебиралися до Америки. Як і їхні співвітчизники-нечакли, вони мали різноманітні приводи для того, щоб залишити свою батьківщину. Дехто прагнув пригод, але більшість тікала: одні – від переслідувань з боку нечаклів, другі – від інших чаклунів, але були й такі, що тікали від магічних владних структур. Останні хотіли змішатися з хвилею нечаклів чи сховатися у громадах корінних американських чаклунів, котрі загалом були гостинними та прагнули захистити своїх європейських братів.

Однак відразу ж стало зрозуміло, що життя у Новому Світі для відьом та чаклунів буде набагато складнішим, ніж у Старому Світі. На те було три основні причини.

По-перше, як і їхні співвітчізники-нечакли, вони потрапили в країну, де не було жодних ресурсів, окрім тих, що вони здобували самостійно. Удома, щоб здобути інгредієнти для зілля, ім треба було лише зайти до найближчої аптеки; тут їм доводилося розбиратися у незнайомих магічних рослинах. Не було тут і відомих майстрів-виробників чарівних паличок, а Школа Чарів та Чаклунства Ілверморні, котра згодом стала одним з найвпливовіших навчальних закладів, являла собою вбогий сарай, де працювали двоє вчителів, а навчалися двійко студентів.

По-друге, дії новоприбулих нечаклів не сприяли створенню позитивного іміджу країн, з яких вони прибули. Окрім того, що вони розпочали війну проти корінних американців, яка призвела до розколу у чаклунській громаді, їхні релігійні погляди відрізнялися стійкою нетерпимістю до всього магічного. Пуритани радо звинувачували одне одного у чаклунстві за найменшим приводом, тож відьми та чаклуни Нового Світу небезпідставно побоювалися їх.

Останньою і, напевне, найнебезпечнішою проблемою, з якою зітнулися новоприбулі до Північної Америки чаклуни, були шкурарі. Оскільки чаклунська громада в Америці була невелика, закрита й розкидана по країні, вона не мала своїх правоохоронних органів. Це створило вакуум, який швидко заповнили зграї безпринципних чаклунів-найманців різноманітного походження, котрі сформували жахливе та жорстоке угруповання, що полювало не тільки на відомих злочинців, але й на будь-кого, за чию голову давали винагороду. З часом шкурарі стали надзвичайно корумпованими. Виходячи далеко за межі юрисдикції, наданої їм магічними урядами на батьківщині, вони упивалися своєю владою та жорстокістю, несумісною з їхньою місією. Кровопролиття та тортури дарували насолоду таким шкурарі, а деякі з них навіть переслідували власних колег. Наприкінці сімнадцятого сторіччя кількість шкурарів в Америці значно зросла, і є свідчення про те, що вони видавали безвинних нечаклів за чаклунів, щоб одержати винагороду від довірливих людей, що не мали відношення до чаклунського світу.

Відомий судовий процес над салемськими відьмами 1692-1693 років став трагедією для чаклунської спільноти. Спеціалісти з історії магії згодні з тим, що серед так званих пуританських суддів було не менше двох відомих шкурарів, котрі скористалися нагодою помститися у чварах, в які вони втрапили в Америці. Декілька страчених насправді були відьмами, але не винними у злочинах, що їм інкримінувалися. Інші були звичайними нечаклами, котрі стали жертвами загальної істерії та жаги крові.

Салемський процес мав велике значення для чаклунської спільноти не тільки через свій трагізм. Велика кількість відьом та чаклунів прийняли рішення покинути Америку, і багато хто передумав їхати туди. Це призвело до цікавих змін у чаклунській громаді Північної Америки у порівнянні з громадами Європи, Азії та Африки. До початку двадцятого сторіччя серед американців було значно менше відьом та чаклунів, ніж на інших чотирьох континентах. Чистокровні родини, добре поінформовані про діяльність пуритан та шкурарів із чаклунської преси, рідко їхали до Америки. Наслідком цього стало те, що у Новому Світі від нечаклів народжувалося більше відьом та чаклунів, ніж будь-де. Хоча ці відьми та чаклуни намагалися одружувалися, прагнучи створити власні чистокровні родини, ідеологія «чистої крові», притаманна європейській історії магії, не знайшла такої популярності в в Америці.

Напевне, найважливішим наслідком салемського процесу стало створення у 1693 році Магічного Конгресу Сполучених Штатів Америки – на століття раніше за аналог, утворений нечаклами. Відомий усім американським чаклунам як МАКоСША (MACUSA) (вимовляється Ма-Ко-Сшаа), він став першим прецедентом для єднання усієї північноамериканської чаклунської громади з метою створення свого законодавства та заснування магічного світу в межах світу нечаклів, як це було успішно запроваджено в більшості інших країн. Першим завданням МАКоСША було засудження шкурарів, які зрадили собі подібних. Звинувачені у вбивстві, викраденні чаклунів, тортурах та інших проявах жорстокості, були страчені.

Декілька найвідоміших шкурарів змогли уникнути правосуддя. Їхній арешт був санкціонований міжнародними ордерами, але їм вдалося назавжди розчинитися серед нечаклів. Дехто з них одружився з нечаклами та утворив сім’ї, де магічно обдарованих дітей виганяли, а лишали тільки тих, що були позбавлені чаклунських здібностей. Мстиві шкурарі на прикладі своїх нащадків ілюстрували віру в те, що магія існує, але відьми та чаклуни повинні винищуватися.

надзвичайно її ненавиділи. Швидше за все, через контрмагічні переконання та дії нащадків родин шкурарів північноамериканських нечаклів важче обдурити чи ввести в оману на тему магії, ніж представників інших народностей. Це мало сильний вплив на формат керівництва чаклунською спільнотою Америки.

Close this
wb-homina-rappaports-law-teaser
Close

Закон Раппапорт

By J.K. Rowling

Читати третю історію

У 1790 п’ятнадцятий Президент МАКоСША, Емілі Раппапорт, внесла законопроект, спрямований та сегрегацію чаклунської на нечаклової спільноти. Це стало наслідком одного з найсерйозніших порушень Міжнародного Статуту Конфіденційності та призвело до принизливої критики МАКоСША з боку Міжнародної Конфедерації Чаклунів. Справу погіршувало те, що МАКоСША мав безпосереднє відношення до цього порушення.

Якщо стисло, до катастрофи була причетна донька довіреного Розпорядника скарбниці та драготів (драготи – це американська чаклунська валюта, а Розпорядник скарбниці та драготів, як, власне, натякає титул – це Скарбник). Аристотель Твелвтріз був компетентною людиною, але його донька, Доркус, була настільки ж недалекою, наскільки вродливою. Одна з найгірших студенток Школи Чарів та Чаклунства Ілверморні, за часів, коли її батько був призначений на високу посаду, вона жила вдома і майже не займалася магією. Її цікавили тільки вбрання, зачіски та бали.

Одного дня, на пікніку, увагу Доркус Твелвтріз привернув вродливий нечакл на ім’я Варфоломій Бербоун. Варфоломій був нащадком шкурарів, що було невідомо Доркус. У родині Варфоломія не було магів, але його віра в чари була міцною та непорушною, як і переконання у тому, що всі відьми та чаклуни – це зло.

Забувши про небезпеку, Доркус сприйняла ввічливу зацікавленість Варфоломія у її «невеличких фокусах» за чисту монету. Делікатні запитання кавалера змусили її назвати таємні адреси МАКоСША та Ілверморні, а також розголосити інформацію про Міжнародну Конфедерацію Чаклунів та заходи, що вживали ці органи з метою захисту та охорони спільноти чаклунів.

Дізнавшись від Доркус усе, що можливо, Варфоломій викрав паличку, яку вона показала йому, продемонстрував її усім репортерам, яких він зміг знайти, зібрав озброєних приятелів та влаштував полювання, метою якого було вбивство всіх відьом та чаклунів, що зустрінуться. Крім того, Варфоломій надрукував листівки, де зазначалися адреси зборів відьом та чаклунів, і надіслав листи впливовим нечаклам, дехто з яких визнали за необхідне дослідити, чи насправді за вказаними адресами відбувалися «окультні збіговиська».

Захоплений своєю метою викрити чаклунство в Америці, Варфоломій Бербоун перевершив себе, розстрілявши людей, котрих він вважав чаклунами МАКоСША, але, як виявилося, то були звичайні нечакли, яким не пощастило опинитися біля будинку, за яким він стежив. На щастя, нікого не було вбито, і Варфоломія було заарештовано та засуджено без потреби у втручанні з боку МАКоСША. Це стало великим полегшенням для МАКоСША, котрий все ще намагався ліквідувати наслідки необачності Доркус.

Варфоломій розповсюдив свої листівки по всій країні, і деякі газети сприйняли його заяви всерйоз, зважаючи на фотографії палички Доркус та заяви про те, що паличка «брикається наче кінь», якщо нею махнути. Штаб-квартира МАКоСША привернула до себе стільки уваги, що Конгресу довелося переїхати. Коли Президенту Раппапорт довелося, за публічною вимогою, звітувати перед Міжнародною Конфедерацією Чаклунів, вона не змогла підтвердити, що на всіх осіб, які могли одержати інформацію від Доркус, було накладене заклинання Забуттятус. Виток інформації був такий значний, що його наслідки відчувалися ще багато років.

Хоча багато хто у чаклунській спільноті закликав до багаторічного ув’язнення чи навіть страти Доркус, вона провела у в’язниці лише рік. Зганьблена та знеславлена, вона повернулася до чаклунської спільноті, що зазнала дуже великих змін, і провела решту свого життя у компанії дзеркала та папуги.

Необачність Доркус призвела до запровадження Закону Раппапорт. Закон Раппапорт передбачав сувору сегрегацію нечаклів та чаклунських спільнот. Чаклунам більше не дозволялося заводити дружбу чи одружуватися з нечаклами. Покарання за близькі стосунки з нечаклами були дуже суворими. Спілкування з нечаклами обмежувалося повсякденними справами.

Закон Раппапторт ще більше позначив різницю між американськими та європейськими чаклунськими спільнотами. У Старому Світі між нечаклівськими урядами та їхніми чаклунськими колегами завжди було приховане співробітництво. В Америці ж МАКоСША діяв повністю незалежно від уряду нечаклів. У Європі відьми та чаклуни одружувалися з нечаклами або ж приятелювали з ними; в Америці нечакли здебільшого вважалися ворогами. Загалом, Закон Раппапорт занурив чаклунську спільноту, яка й без того була вимушена мати справу з надзвичайно настороженим населенням, у ще глибше підпілля.

Close this
wb-homina-1920s-wizarding-america-carousel-teaser
Close

Чаклунська Америка у 20-ті роки ХХ сторіччя

By J.K. Rowling

Читати четверту історію

Чаклуни Америки відігравали важливу роль у Першій Світовій війні 1914-1918 років, хоча переважна більшість їхніх співвітчизників-нечаклів нічого про це не знала. Оскільки магічний вплив чинився з обох сторін конфлікту, їхні зусилля не були вирішальними, але їм вдалося зберегти чимало життів та подолати своїх магічних ворогів.

Ці спільні зусилля не призвели до пом’якшення поглядів МАКоСША на стосунки між магами та нечаклами, і Закон Раппапорт лишався чинним. У двадцяті роки чаклунська спільнота США звикла існувати в умовах надзвичайної секретності та обирати нових членів виключно зі своїх лав.

Спогади про катастрофічне порушення Міжнародного Статуту Конфіденційності з боку Доркус Твелвтріз стали притчею во язицех, і фраза «бути як Доркус» означала дурість або некомпетентність. МАКоСША і далі застосовував тяжкі покарання до порушників Міжнародний Статут про секретність. Також, МАКоСША став значно нетерпимішим до таких магічних явищ, як духи, полтергейст та фантастичні створіння, ніж його європейські колеги – через загрозу, котру такі створіння та духи становили для уявлення нечаклів про магію.

Після Великого Повстання Йєті 1892 року (для подробиць дивіться популярну книгу Ортіза О'Флегерті «Бігфут: останній рубіж») штаб-квартира МАКоСША була перенесена вп’яте, з Вашингтона до Нью-Йорка, де вона й лишалася протягом двадцятих років двадцятого сторіччя. Головою МАКоСША у цей період була Мадам Серафіна Пікері, надзвичайно обдарована відьма з Саванни.

У двадцяті роки Школа Чарів та Чаклунства Ілверморні мала репутацію двохсотлітнього процвітання і вважалася одним із найвпливовіших магічних навчальних закладів у всьому світі. Її програма загального навчання дає можливість усім відьмам та чаклунам професійно оволодіти паличкою.

Законодавство, що було чинним станом на кінець дев’ятнадцятого сторіччя, вимагало від кожного члена чаклунської спільноти Америки мати дозвіл на носіння палички з метою контролю та обігу всієї чаклунської діяльності та ідентифікації порушників за паличкою. На відміну від Британії, де палички Олівандера вважалися неперевершеними, у Північній Америці діяли четверо найкращих майстрів чарівних паличок.

Шікоба Вульф, за походженням з корінної американської народності чоктоу, - відомий майстер-виробник вигадливих паличок із включенням хвостових пір'їн буревісника (буревісник – це магічний американський птах, споріднений із феніксом). Вульфові палички вважаються дуже могутніми, але важкими для опанування. Їх особливо цінують трансфігуралісти.

Йоганес Йонкер, чаклун маґлівського походження, чий батько з нечаклів був поважним меблевим майстром, став поважним виробником чарівних паличок. Його палички користуються великим попитом, і їх легко впізнати, адже вони мають перламутрові інкрустації. Після експериментів з багатьма матеріалами, Йонкер віддає перевагу шерсті вампуса.

Тіаго Квінтана спричинив вибух на ринку магічного приладдя, коли з’явилися його вишукані, довжелезні палички, прикрашені напівпрозорими голками зі спини Чудовиська Білої Річки в Арканзасі, які створюють потужні й витончені чари. Усі занепокоєння з приводу надмірного вилову Чудовиська вгамувалися, коли стало відомо, що Квінтана - єдиний, хто володіє таємницею приваблювання цих істот, яку він забрав із собою до могили, після чого виробництво паличок із голками зі спини Чудовиська Білої Річки припинилося.

Віолетта Бове, відома паличкова майстриня із Нью-Орлеана, багато років відмовлялася назвати, з чого складається серцевина її паличок, для виготовлення яких вона завжди використовувала деревину болотного мейхуа. Згодом з’ясувалося, що вона також використовувала шерсть ругару, небезпечного чудовиська з головою собаки, який живе у болотах Луїзіани. Кажуть, що палички Бове тягнуться до чорної магії наче вампіри до крові, але багато хто з героїчних чаклунів Америки у двадцяті роки користувався ними, а однією з них володіла сама Президент Пікері.

На відміну від нечаклів у двадцяті роки, МАКоСША дозволяв відьмам та чаклунам пити спиртне. Багато хто критикував такий підхід, аргументуючи, що п’яні відьми та чаклуни виглядатимуть надто підозріло серед тверезих нечаклів. Проте, як зазначила Президент у ту рідкісну мить, коли була в гуморі, «бути чаклуном в Америці – надзвичайно складно». А в розмові з начальником штабу, яка стала легендою, вона зазначала: «Хиховодичка не обговорюється».

Close this
Дізнайся більше про
Фантастичні звірі і де їх шукати